Stealingfat!

Не для аґітації (чи контраґітації), але виключно в рамках обміну думками та можливої полєміки, кілька років тому я спробував хронолоґізувати історію елєктронної музики і під час цієї спроби, звичайно, збирав і слухав записи. Висновок, якого я дійшов, є невтішним для популярної електронної музики (тієї, яку роблять люди без формальної музичної освіти; тій, що вона лунає на «закритих вечірках для своїх», яку видають на 12-дюймових «сорокоп’ятках» з широкими канавками (для «низького басу» і «ґруву») і т.п.). Після Янніса Ксенакіса, Ла Монте Янґа, Террі Райлі, Стіва Райха, Янку Думітреску, в порівнянні з їхніми задумами і втіленням, вся ця «клубна музика» задалась мені такою пласкою, такою дитячою, примітивною. Музична складова у популярній електронній музиці, звичайно, є, але частіше виконавці просто обманюють і самих себе (думаючи, що вони створюють музику), і своїх слухачів. Називати це музикою — це знизити плянку вимог до творчості неприпустимо низько.

З названих вами чув Moodymann, і його записи підтверджують сказано мною вище. Якщо цікавить музика, то гаус має до неї тільки приблизний стосунок (мені здається весь гаус виріс з кількох пісень першої платівки Silver Apples). Хоча свій андеґраунд (маловідомість) там є.