Вкрай не погоджуюсь з твердженням про неуспішність Гебріела в його сольній творчості. При чому роблю це як людина, яка зовсім недавно змінила думку з цього приводу на протилежну. Звісно, він не став автором таких значущих альбомів, як Selling чи The Lamb, проте здобув ім'я і поза межами Genesis як цілком самостійний виконавець - здається навіть увійшов до Зали слави Рок-н-рола двічі - з групою і без, Саме його саундтрек до Страстей... визнано най-най... Список можна продовжувати.
Звісно, правда, що Пітер "не встояв" перед хвилею електроніки 80-х, але й осторонь не лишився. Візміть до уваги Melt, при записі якого він використав найновіше обладнання того часу. Та й музична сторона (як і вокальна), не грішить слабкістю - згадаймо Us або So.
Правда, пишучи це, лишаюсь переконаним, що в групі він був набагато потужнішим, ніж наодинці.
P.S. Genesis без Гебріела не слухаю взагалі, хоча Trick ще, на мою думку, непоганий. Але особисто мені Коллінз взагалі несимпатичний.
Щодо Nyrsery Cryme: не можна не помітити, що всі, коли говорять про цей альбом, в якості прикладу наводять Musical Box. Звісно, це найяскравіша пісня альбому (хоча інші анітрохи не погані). Але мова про те, що решта альбому доволі монолітна стилістично. Це не слабкість альбому, а просто відсутність тієї переваги, що так прикрашала три наступних - уміння за декілька хвилин розказати цілком окрему історію-казку. Якщо у Foxtrot'і, не моєму улюбленому альбомі я можу пригадати ледь не кожен момент цих коротких історій, то Nyrsery Cryme залишається хоч і яскравим, але абстрактним слідом.