Хоча ця ґрупа в творчому пляні для мене померла десь у 1969 році, довгий час однією з моїх найлюбленіших була плітвка, що вийшла, так би мовити, після смерти Stones. В “Emotional Rescue” (1980) я чую майже екзистенційний надрив. Я чую на ній, як дохлий у всіх відношеннях гурт, кокаїново-творчий колєктив без власного обличчя (вони навіть намагаються грати диско, в якому Мік Джеґґер співає фальцетом а-ля Беррі Джібб, що звучить жахливо, звучить як пародія і на Bee Gees і на самих Rolling Stones, і на всіх поп-виконавців разом взятих) біжить свою останню стометрівку. Музиканти падають, підводяться, знову падають, випльовують свої легені на викладену 100-доляровими купюрами бігову доріжку, але все одного біжать. Вони от-от здохнуть, але біжать. Біжать як можуть. А як же інакше? Контракт зобов’язує!

Ще іноді переслуховую згадану в попередньому повідомлені збірку 'Flowers' (1967) - нерівну але таку, що містить такі чарівно-цинічні моменти, як "Out of Time" і "Back Street Girl".